Життя сповнене пригод, небезпек, брутальних лиходіїв, прекрасних панянок, стрімких переслідувань і втеч на конях, карколомних перестрілок і гори золота наприкінці шляху, ось що обіцяє гра польських ковбоїв клавіатури і мишки Call of Juarez. І, пхаючись поперед падре в інф’єрно, мусимо визнати, що ця гра сповнює нашу жагу вестерну по самі вінця. От лишень горби якісь дивні...

Двоїсті герої

Біллі Свічка - ходяче нещастя, байстрюк, покидьок, боягуз і напівкровок. Йому б у Штатах 21 століття жити та позови до суду строчити на усіх зустрічних людей, а от не пощастило і народився Біллі у жорстокому світі Дикого Заходу недалечко від кордону США та Мексики десь посередині 19 століття у містечку під назвою Надія (Hope - англ.) і, на його думку, місце більшої безнадії годі й шукати. По що йде Біллі? Чого хоче від життя? Це й доведеться з’ясовувати після його невдалої спроби знайти собі багатства і слави за кілька миль від рідного дому. З цього й розпочинається історія гри.

Класичний труп, якого зустрів Рей МакКол

Однак, у Біллі є запеклий ворог. Преподобний Рей МакКол - священик, що поховав у своїй шафі більше скелетів ніж радянські недолюдки у Бабиному Яру. Лихий чоловік, що уявив себе правицею Господньою і з Його іменем на вустах несе смерть усім грішникам на своєму шляху. Падре МакКол побачив Біллі Свічку над ще теплим трупом свого брата, який був вітчимом Біллі і після цього починається шалена гонитва у якій один головний персонаж гри втікає, а інший револьверами, дробовиками, гвинтівками, гарматами і кулеметами пробиває собі шлях до справедливості (у своєму фанатично-релігійному розумінні).

Не жени коней, ґрінґо, усе роби поступово...

Так-так, у грі доведеться грати двома абсолютно відмінними за ґеймплеєм і характером персонажами і це прекрасно, хоч і гори якісь дивні...

Біллі - полохливий, стриманий і обережний, проходження за нього - це суцільне прокрадання із хованням у кущах. Розробниками чудово реалізовано відчуття небезпеки, що сковує серце Біллі і не дає йому вколошкати небезпечних людей.

Біллі - нікчема, та повія уклякає задарма...

А Падре Рей - це танк у кірасі іспанських конкістадорів. Монстр, що вивергає тонни свинцю. Демон, одержимий жагою помсти. Під час гри за Рея МакКола, розумієш, чому сьогодні вогнепальна зброя не така доступна, як раніше. Гра за нього стрімка, жорстока, кривава і перенасичена екшеном.

У розділах за Біллі, нашою основною зброєю буде батіг. З його допомогою можна прибити ворога: вовка, змію, бандита, індіанця, або ж перебратися через провалля, вчепившись за гілляку, що так зручно росте над кожним проваллям у грі. Втім не одним батогом може користуватися Біллі, в його арсеналі знайдеться місце для лука зі стрілами, револьвера і снайперської гвинтівки та скористатися ними дозволять украй рідко. Адже Біллі - стелс-екшенівський персонаж, от і зброя у нього відповідна.

Арсенал Рея МакКола майже завжди містить два револьвери, гвинтівку, дробовик і... Біблію. Ну, звідкись же зачитує він “І коли піду я долиною смертної тіні...” та інші лиховісні уривочки. Падре Рей не вміє драпатися, перестрибувати, прокрадатися. Ні, не в тому віці він та й якось не личить колишньому зірвиголові, а нинішньому вершнику апокаліпсису ховатися, драпатися та підкрадатися. Рей МакКол мужньо і впевнено зустрічає нападників і розстрілює їх пачками. Хіба за камінь може присісти, аби перезарядити перегріту зброю.

Для обох персонажів передбачено своєрідне слоу-моу під час перестрілок. Падре Рей може хвацько вихопити обидва револьвери і в режимі концентрації, коли час уповільнюється і можна побачити, як кулі пролітають повз голову протагоніста, розстріляти до шести ворогів, що доволі зручно, адже ворогів часто буває дуже багато, і нападати вони люблять як мінімум з трьох боків.

Падре унаочнює прихід Гієни Вогняної

Для Біллі уповільнення можливе лише, коли він стріляє з лука (доступний не у всіх розділах). Виглядає це доволі стильно, хлопець настільки сильно зосереджується, коли натягує тятиву, що усе уповільнюється і можна добре прицілитися. Але за одне прицілювання можна підстрелити лише одного противника, натомість Біллі слоу-моу може використовувати значно частіше за Падре Рея.

Також обидва протагоністи вміють їздити верхи і навіть стріляти на скаку. Це тобі не пісочниця, тому коні будуть доступні лише у чітко визначених сюжетом місцях. У деяких розділах мапи настільки великі, що пересування без коней стає надзвичайно виснажливим, а на конях - значно веселішим.

А ще у грі реалізовано дуелі. Звісно, це вимога жанру та воно якесь недолуге. Від звичайного слоу-моу відрізняється лише тим, що перед початком стрілянини треба дочекатися, поки закінчиться відлік часу.

Здоров’я наших персонажів легко псується кількома кулями та цьому можна зарадити пляшками якогось алкогольного напою, що розкидані на нашому шляху. Такий олдскульний елемент ускладнює гру але змушує більше хвилюватися за здоров’я протагоніста і не заважає розуміти, що гори дуже дивні...

Класичний труп, який намагається втекти від падре Рея

У грі добре реалізовано штучний інтелект. Вороги, бандити та індіанці, постійно намагаються зайти нашому персонажу за спину, ховаються за укриттями, кидаються запальними пляшками і багато пересуваються по території, особливо індіанці, через що поцілити їх стає дещо складніше.

Твій дух - хребет життя, не дай його зламати...

Подих перехоплюватиме не лише розмаїття рівнів, а й дизайн локацій, хоч гори справді дивні... Для нас створено декорації дикого заходу у кращих традиціях європейських уявлень про далекий континент. Будуть і маленькі містечка з однією вулицею, і листяно-хвойні ліси, і ріки у каньйоні, і пропечені сонцем руїни католицької дзвіниці, і таємничі підземелля древньої цивілізації і багато іншого.

Та, на нашу думку, найкрасивішою локацією виявився ліс, до якого хочеться повернутися, аби знову підставити обличчя сонячним променям, що пробиваються крізь листя дерев, аби видертися на пагорб і зачудуватися краєвидом, аби вполювати з лука кількох зайців, аби зануритися у озеро, посеред якого здійнялася велетенська Соколина скеля. Саме тут можна відчути, що значить бути індіанцем у поетичному розумінні цього слова. Саме тут наш боягуз Біллі Свічка перетвориться на сміливого відчайдуха, що більше не трясеться за свою нікчемну шкуру. Саме тут сюжет почне завертати історію про лови до фіналу зі спокутою задавнених грішків.

Мить із класичного переслідування диліжансу

Але не дають спокою роздуми про гори. Як відомо, у американських преріях часто можна побачити кам’яні стовпи, що утворилися внаслідок довготривалої ерозії ґрунтів. А гірські ландшафти Америки доволі стрімкі та скелясті (у південній частині континенту) але те, як ці гори реалізовано у грі, викликає здивування і легкий шок. Зрозуміло, що розробники намагалися обмежити огляд і загнати нас у коридор скриптів але ті горби, що постали обабіч сюжетної стежки змушують умлівати. Вони і не гори, і не стовпи, а якісь свинячі рила, що повилазили із землі. Виглядає дуже штучно і деколи створює дискомфорт. І це, мабуть, один із найбільших недоліків гри.

Тішся малому і воно звеличиться...

Гра переповнена різноманітними кліше. Тут і пограбування потягу, і переслідування диліжансу, і розборки у містечку (із класичним опаданням підстрелених з дахівок), і настанови мудрого індіанця, і навіть класичне таємне ввезення скоростріла Ґатлінґа на територію ворога. Нема хіба що перекотиполя, яке стало символом вестернів, хоч ця рослина була завезена із Європи до Північної Америки значно пізніше. Усе це ми сто разів бачили у стрічках з Клінтом Іствудом і тим не менше ці кліше роблять гру жаданою. Адже завдяки їм ми можемо відчути усе те, що бачили у кіно, на власній шкурі. Своєрідна симуляція вестерну, хоч і дуже лінійна.

Краса знищила багатьох мужів...

Попри дивність гір, усе інше у грі намальовано дуже гарно. Графіка приємна оку. Ну, майже вся, окрім Соколиної скелі, яка, чомусь, виблискує, немов зроблена із хромованої сталі. Але ж це знову нарікання на гори, тому проминемо.

Класичний труп, що втікає від падре Рея... у сомбреро

Тут у повітрі літають порошинки, промені сонця відчуваються майже фізично, як такі, що здатні звести з розуму найміцнішого чоловіка. Це ж майже Мексика, а місцями і зовсім вона. Моделі персонажів і ворогів рухаються, мов живі, завдяки моушн-кепчур. Обличчя у всіх промальовані із особливою детальністю. Кожний персонаж запам’ятовується. Уповільнення промальовано приємно, влучання кулі у тіло ворога змушує його смикатися майже фізично правильно. А квіточки і метелики у лісі настільки переконливі, що майже відчуваєш запах лісу. Отже, подивитися є на що.

Ось за що ми любимо Call of Juarez, за цим водоспадом не видно дивності гір

У музичному плані гра тішить не менше, ніж у графічному. Композиції відповідають духу вестерну, сповнені драмою, пафосом. У них чути передзвін церковних дзвонів, хорові партії. Музика доповнює додатковим змістом події, що відбуваються в кадрі і допомагає розставити акценти. Саундтрек вартий того, аби його прослухати окремо.

Озвучення персонажів також доволі приємне, за винятком того моменту, коли Біллі Свічка драпається на якісь підгірки. І в англійському, і в російському варіантах це озвучення схоже на потуги майбутньої породіллі але не на зітхання молодого чоловіка, що докладає додаткових фізичних зусиль. Проте бесіда персонажів, їхні монологи на початку кожного розділу зацікавлюють, переконують і роз’яснюють. Це чи не основне джерело подання сюжету у грі.

І коли піду я долиною смертної тіні...

Гора. Нормальна. Не дивна

Пройшовши гру Call of Juarez, ти ставитимеш багато запитань до сюжету. Відповідь на них частково дасть наступна частина гри Call of Juarez: Bound in Blood, яка розповість про те, що трапилося за 20 років до подій оригіналу. І тим не менше сюжет оригіналу на дуже високому рівні.

Якщо ти любиш вестерни і давно мріяв поринути у атмосферу Дикого Заходу, то ця гра для тебе. За понад 10 годин ґеймплею ти отримаєш повну дозу усього, що може запропонувати цей жанр. Гра може не сподобатися лише тим, хто звик до баталій з автоматами та американським гіпер-патріотизмом. І, звісно, це одна із тих ігор, які не шкода купити до колекції.

Автор: Олекса Мельник