Шо зириш?

Тисяча друга ніч

Всесвітньо відомі казки сходу вже не одне століття вражають уяву дітей та дорослих своєю незвичайністю, оригінальністю і життєвою мудрістю. Уривки з книги казок «Тисяча і одна ніч» зараз активно вивчаються в школах, за їхніми мотивами знімаються фільми і розробляються відеоігри. Тепер різноманітних синдбадів, аладінів та алі-бабів навіть у нас знають і люблять куди більше, ніж, скажімо, вітчизняних Котигорошків та Кирилів Кожум’як.

Це сад Магараджі

У 1989 році вагомий внесок на цій ниві зробив американський програміст єврейського походження Джордан Мехнер. Дебютувавши у 1984 році з культовою грою «Karateka», через п’ять років Джордан розробив більш культову і поважну гру «Prince of Persia» («Принц Персії»), в яку, напевно, грали або хоча б пробували грати усі, в кого були ігрові приставки і яка по праву може увійти в список найславетніших східних казок. Простий сюжет, оригінальний східний колорит і в міру складний ігровий процес сподобались гравцям настільки, що ніхто не взявся визнати продовження «Prince of Persia 2: The Shadow and The Flame» (1993) та «Prince of Persia 3D» (1999), які не здобули слави і провалилися в продажах.

Але про Принца не забули метри з компанії «Ubisoft». Придбавши права на використання торгової марки і залучивши Мехнера до співпраці, французи вирішили зробити перезапуск серії і створити «нового» Принца та новий сюжет. Так у 2003 році на розсуд гравців постала гра «Prince of Persia: The Sands of Time» («Принц Персії: Піски Часу»). Їй судилося здобути світову популярність, що не лише не поступилась оригінальній грі, але й перевершила її.

За мить тут буде жарко

Піски часу

Події гри розгортаються у Древній Індії, куди з не зовсім дружнім візитом прибуло військо перського короля Шарамана, який разом зі своїм сином, ім’я якого не вказується, та за сприяння зрадника Візира (ім’я також не вказується) хочуть захопити Азад – замок Магараджі.

В результаті успішного нападу, Принц Персії з’ясовує, що в стінах замку зберігається древній артефакт – піщаний годинник з Пісками Часу, за допомогою яких можна керувати часом і простором (лише треба знати як). За порадою Візира, Принц пробиває годинник знайденим чарівним Кинджалом і вивільняє Піски. Далі – як в казці про випущеного з пляшки Джина: майже усі люди в замку перетворюються на вороже налаштованих піщаних зомбі, Візир, який спочатку хотів використати Піски для власних потреб, кудись зникає, а Принц, заручившись підтримкою вродливої доньки Магараджі, Фари змушений рятувати світ від чергового мідного таза, оскільки тривале перебування Пісків Часу без контролю приведе Землю до апокаліпсису….

Один з небагатьох людей-противників

Анімаційний фільм

Перше чим радує гра – це своїм графічним оформленням. Незважаючи на солідний вік, гра не втратила своєї чарівності – в першу чергу через графічний стиль, виконаний в стилі анімаційних фільмів (або простіше – мультиків), як серія «Monkey Island». Тому, незважаючи на розмиті текстури і нереалістичні моделі персонажів, жодних претензій графіка не викликає. Розробники правильно зробили що застосували рушій «JADE engine», який вперше себе вдало проявив в грі «Beyond Good & Evil».

Рівні у грі викликають змішані відчуття. З одного боку, незважаючи на те, що уся гра проходить в межах одного замку, рівні досить різноманітні – схоже, індійські архітектори древності відробляли свої гонорари на повну: тут тобі і шикарні зали з килимами і прикрасами на стінах, і пишні сади з пальмами, квітами і зеленню, і велетенські обсерваторії, і круті напівзруйновані фортечні мури, і численні вежі, і похмурі підземелля зі смолоскипами… Усе виконано з активними вкрапленнями східного стилю. Шкода, що без копіювання не обійшлось – однакових коридорів тут тьма тьмуща і в низці моментів гра буде або викликати відчуття «дежа вю», або просто присипляти.

Принц вже, фактично, труп

Прикро, але гра не порадувала великою кількістю повноцінних відеороликів – їх тут можна порахувати на пальцях однієї руки. Частіше доведеться спостерігати відеоролики на рушії гри, де зображено, як слід діяти гравцеві на кожному новому рівні.

Моделі ворогів тут узагалі засмутили і мова йде не про якість їх зовнішнього вигляду, а про різноманітність. На самому початку гри буде дана можливість повоювати з нормальними людьми – індійськими воїнами, а решту – з Піщаними Зомбі. Останніх можна розділити на кілька видів: товстуни, які озброєні палицями; охоронці в червоному і синьому одязі, які озброєні мечами; дівчата з гарему, яких теж доведеться відгуляти шабелюкою, хоча бити жінок не дуже пристойно, але треба, враховуючи їхню швидкість і володіння кинджалами; ковалі з величезними молотами; і, так звані, генерали, найсильніші з простих противників. В грі присутні і пара босів, при чому один з них – перетворений батько Принца. Ніби серед ворогів і є різноманіття, але на практиці цього мало, регулярно воювати з клонами точно набридне. Можна ще згадати про скарабеїв, птахів і кажанів, але вони зустрічаються дуже рідко.

Заслухаєшся

Компліментів «Prince of Persia: The Sands of Time» заслуговує в плані звуку. І тут знову важлива в першу чергу музика – прекрасні музичні композиції, серед яких є і повноцінні пісні, що затягують у атмосферу гри, оскільки насичені східною мелодикою.

До озвучки претензій немає, звуки також на висоті – від плескання води та періодичного співу пташок до кректання зомбі. Правда на самому початку гри якось не вистачає звуку битви, яка має йти за стінами замку. Неприємний недогляд.

Мертві вороги розсипаються на золоті піщинки

Історія про те, як я… лазив

Похвалили вже гру і за те, як вона виглядає і як звучить. Але як вона працює? Тут, на жаль, далеко не все так чудово.

Ігровий процес у грі побудований в першу чергу на… лазанні. Рухаючись по замку, Принцові доведеться регулярно проходити через коридори, які під зав’язку напхані різноманітними пастками, і перескакувати через провалля. Принц – професійний паркурист: прекрасно стрибає, бігає, підтягується, ходить по стінах (недовго, звичайно), але незважаючи на це перескакувати через провалля непросто – через складність розташування самих перекладин і колон лазання іноді перетворюється в таку собі головоломку, де часто потрібно проявляти не лише розум, але й швидкість реакції, оскільки в грі є багато рухомих платформ. Наприклад, квест в обсерваторії, мабуть запам’ятається усім. На жаль проходити гру непросто через певну складність керування і незручну камеру, які разом заважають гравцеві. Наприклад, якщо камера міняє положення, то і Принц моментально відгукується на команди по-іншому – якщо він біг вперед, то тепер відповідно до положення камери він побіжить, скажімо, вліво. До такого керування доведеться звикати, та й то не факт, що гравець зможе опанувати усі його тонкощі до фінальних титрів. Через тупе керування важко завчити і численні комбо-удари Принца, на зразок відскакування від стіни із подальшим ефектним добиванням противника.

Мене звуть Нео

Не менше злить і бойова система. Противники у грі досить живучі, вбити їх звичайною зброєю неможливо – лише можна повалити на підлогу, зразу після чого необхідно використовувати чарівний Кинджал головного героя – лише він спроможний добити клятих зомбаків. До речі, зомбаками їх називати якось не дуже хочеться, бо вони явно розумніші за своїх колег з фільмів Джорджа Ромеро: володіють умінням телепортації, регулярно виникаючи за спиною головного героя, заходять з тилу, оточують Принца, активно лупасять його мечами і молотками. Відверто кажучи, кожна сутичка з противниками – також своєрідний квест, а заодно і величезне навантаження на нерви, бо помирати доведеться регулярно. В більшості випадків чергова сутичка з противниками навряд чи закінчиться з першого разу на користь Принца. Принц вразливий до ударів, а поповнити здоров’я можна лише за наявністю поблизу фонтанчика з водою і лише за відсутності поблизу ворогів. Зберігатися де завгодно також не можна – це дозволяється лише у відповідних місцях, де з підлоги валить невеличкий піщаний шторм. Консольне минуле проекту дає про себе знати, трясця. Розробників хоча б хвилювало те, на якій відстані один від одного вони ставлять точки збереження?

Звикайте, лазити доведеться увесь час

Полегшити проходження гри мало б одне цікаве надуміння головного героя – перемотка часу. Як уже згадувалось, Принц має чарівний Кинджал, за допомогою якого головний герой може здійснити низку цікавих дій: відмотати час на кілька секунд назад; сповільнити час; заморозити противників і таким чином моментально їх вбити. Ясна річ, кількість і тривалість використань кинджалу обмежена – його треба «підзаряджати» Пісками Часу, які можна взяти у відповідних місцях або ж з тіл противників. Найкорисніше уміння кинджалу, відмотка часу, мала б стати в нагоді, наприклад, коли головний герой впав у прірву або коли отримав смертельний удар. На жаль, користі з кинджалу – приблизно як з козла молока: у 70% випадків кинджал чомусь відмотує події акурат до того моменту, коли вже неможливо нічого змінити, тобто коли головний герой уже має летіти в прірву або коли отримає фатальний копняк під сраку. Про інші надуміння Кинджала якось і не думаєш, оскільки в бою увага орієнтується на тому як відскочити від удару противників, а не на тому яке надуміння Кинджалу застосувати. Чесно, як можна було настільки цікаву ідею так безглуздо реалізувати просто диву даєшся.

Періодично, Принцові, буде «допомагати» принцеса Фара. Слово в лапках, тому що, незважаючи на те, що дівчина володіє луком, вона не може допомогти Принцові в скрутну хвилину через скромний інтелект і… вразливість. Так, головному героєві треба слідкувати за тим, щоб вона вижила: Фара так само смертна, а її загибель – автоматичний «ґеймовер», навіть якщо Принц ще живий. Іноді доводилось по двадцять разів проходити одне і те саме місце через цю електронну дурепу.

Потанцюємо

І ще один цікавий, тепер вже сюжетний косяк розробників. Сюжет гри – це історія самого Принца, яку він розповідає Фарі. Тобто, Принц майже колега Макса Пейна. Тільки на відміну від Макса, Принц пояснює причину своєї загибелі в історії фразою: «Ні, все було не так» і відправляє гравця до «чекпоінта». Косяк полягає ось у чому: сюжет у грі, за винятком кількох моментів, практично не розвивається, по-справжньому цікавих персонажів і захопливої кульмінації також немає. Принц періодично коментує події, але практично увесь час він лазить по платформах і б’ється з противниками, лазить і б’ється, б’ється і лазить і так майже до фінальних титрів. Виходить, що й історія, яку розповідає Принц Фарі звучить приблизно так: «я заліз на цю платформу, перескочив з неї на іншу, зайшов до наступної кімнати, там убив (а може й не вбив) з десяток противників, пішов до наступної кімнати, там вискочив на іншу перекладину, перескочив ще на одну» і так до втрати пульсу. Вау, захоплива історія! Не дивно, що в кінці Фара навіть не дала Принцеві себе поцілувати. Дивно, що вона не заснула.

У грі присутні кілька цікавинок, на зразок огляду від першої особи, де можна впритул порозглядати Фару, але, на жаль, це деталі.

Якщо ви бачите даний ролик - зітхніть з полегшенням - все закінчено

«З піску вийшли, в пісок повернетесь»

Щоб там не казали деякі критики, але успіх гри в комерційному плані і в плані популярності є очевидним. Гра зібрала солідну купу грошей, фанів по всьому світу та породила серію ігор-продовжень. А через вісім років за мотивами гри вийшов і повнометражний фільм, який став найдорожчою і найбільш касовою екранізацією комп’ютерних ігор, і, як не дивно, значно приємнішою за першоджерело.

А сама гра… Вона в минулому, а зараз вона заслуговує слабенької «трієчки». Сьогодні якось важко здогадатися, чим вона у свій час привабила гравців, маючи такий солідний букет недоліків. Хоча, може, негативні враження – це лише суб’єктивна думка, щось не вдалось у грі помітити, зрозуміти? Але вдала гра – та яка може підлаштуватися під гравця, а не та, під яку має підлаштовуватися гравець. Грати, звичайно, можна, як і отримати задоволення від проходження. Але хай кожен буде готовий до того, що, граючи в гру, може поповнити свій список гріхів вимовлянням сотень ненормативних слів.

Автор: БОГДАН «ОПЕРАТОР» КРИВОРУК