Rayman Origins

Існує ціла плеяда ігор, про які складно писати рецензії. І ця складність полягає не у складності проходження чи в тому, що автор рецензії полюбляє тавтологію. Просто є такі ігри, про які варто сказати одну фразу і все – ця гра шедевр. Так само виходить і з Rayman Origins. Ця гра – шедевр і все більше нічого не треба казати. Хто не грав – пограє і зрозуміє. Усе, крапка. І головне не забувай зберігатися... Добре ми тебе надурили, як завжди попереду довга і нудна розповідь про гру Rayman Origins, одну з кращих ігор останніх часів.

Розпочнемо з того, що якось давно компанія Юбісофт зробила вельми популярний платформер Реймон, він отримав два продовження, які також стали шедеврами і все, Реймон ліг на поличку де пролежав до тих часів які називаються сьогоденням. Вийшла гра на консолях але недовго вона прогиналася під богохульними приставками і вийшла на праведний ПК.

Почнемо мабуть з сюжету, який є пріквелом до попередніх частин гри. І він явно замахуюється на премію сюжет року. Епічність, зради, несподівані звороти, цього добра тут вдосталь... Хоч насправді нічого особливого не стається. Реймон, Ґлобакс (синя жаба) і решта пришепкуватого товариства мирно сплять на дереві і дратують монстрів, які під цим деревом живуть. Тож прикорінна наволоч вирішує помститися Реймону і його побратимам. І протягом до чорта багато рівнів ми намагатимемося їм завадити знищити чарівний ліс. Знаєш, найцікавіше те, що більше нічого і не треба.

Власне, як ми завдамо помсти монстрячкам? Ми робитимемо це в італійському стилі, тобто в стилі хрещеного батька усіх платформерів Маріо. Реймон і його друзі скакатимуть, літатимуть, похатимуть і ширятимуть над величезними проваллями наповненими монстрами, літатимуть між велетенських шипів і гарячих сковорідок. І протягом усього нелегкого шляху нам заважатимуть монстри, яких можна класично вбити, стрибнувши їм на голову, чи можемо в стилі Кличка вибити з них увесь дух кулаками. До слова монстрів тут величезне розмаїття, від малих що кусають до великих що стріляють. Звичайно є і великі боси з, якими варто попотіти.

Взагалі сенсом проходження рівнів є порятунок маленьких електронів. Їх можна врятувати,  просто пройшовши рівень, або зібравши достатню кількість світлячків, можна ще знайти бонусні заховані рівні з електронами та світлячками. Світлячків можна збирати на рівні і вибивати, вичавлювати, вивергати, викатруплювати із ворогів, а якщо знайти королеву світляків то отримаємо  подвоєння їх кількості на певний час, а вищий пілотаж – це взяти монету, наповнену світляками. Злі Юбіки то заховають її у хащах, то покладуть межи купи щелепатих роздовбаїв, або взагалі пожбурять монету у таке місце, що і Маріо б з відти не дістав.

Загалом є 5 світів це чарівний ліс (з різними метеликами), водяний світ (з медузами, рибою і іншою водяною живністю), гірська місцевість (з розмаїттям різних монахів, гір та кам’яних людей), світ кухні (де тебе можуть підсмажити на пательні), ну і світ піску та музики (назва якого говорить сама за себе) На цих рівнях ми вб’ємо по босу, врятуємо по одній феї і, звичайно, звільнимо усіх електронів.

Також по ходи гри матимемо доступ до бонусних рівнів де зможемо здобувати рубінові зуби. При чому здобути їх можна, наздогнавши біготливу скриню. Часто це зовсім непросто.

Що ж, про нудну нудятину розповіли, тепер переходимо до найцікавішого а саме до графіки. ЇЇ опис варто почати із цитати класика, вона ннняяяяяяяяяяяяяяяяяяяяшна !!! І якщо тебе не пройняло цим словом я його повторю… добре не повторю і все ж таку мультикову графіку, мабуть, ані Піксари, ані Дрімвокси не відмовилися б собі у мультики поставити. Все виграє, яскравими барвами, фонові картинки просто чудесні. Анімація усіх істот не може не викликати усмішку (після смерті наприклад всі надуваються, як булька і тріскають), особливої похвали викликають анімації синьої жаби Ґлобакса, вони кумедно-пришелепкуваті (чого лишень варте те, як він за виступ зубами хапається).

Також неможливо обійти і звук у грі, прекрасно доповнює картину гри і за 15 хвилин перетворює гравця на собачку павлова, щойно той почує тривожні нотки, одразу готується до бою чи до падіння у провалля. При чому в кожному світі на нас чекатимуть свої специфічні мелодії. А під кінець рівня грає музика, яка ще довго тобі з голови не вилізе.

Але найцікавіше, що є у Реймоні – це кооператив. Щойно ти розділиш клавіатуру із товаришем, другом, родичем, коханою людиною, одразу відчуєш, що так весело і цікаво вам ще не доводилося проводити час разом. Існують рівні, у яких доволі тяжко пройти одному, а кооператив усе спрощує та у розумних межах, адже гра не стає від того примітивною. І хоч кооператив розрахований на чотирьох веселих розбишак, комфортно у нього пограти можна буде лише з ґеймпадами, адже двоє ґеймерів за однією клавіатурою ще дадуть собі ради, а троє-четверо – це занадто, утворюється справжнісінька колотнеча і товариський забіг по дивокраю у віртуалі перетворюється на гризоту і криваву бійню у реалі.

Під кінець варто і сказати про кілька мінусів, але та маленька дитина яку пробудила ця гра не дає цього зробити, а ні маленький рецензент усередині набив дитину тому можна сказати про один але величезний мінус. Кооператив він можливий лише з одного комп’ютера тобто мережеву гру не передбачено, що дуже сумно. Проте гра змушує пригадати старі часи і піти до друга, закликати родича, спокусити кохану разом поґеймити щось на дивані, і отримувати купу веселощів, вагончик радощів і візочок захвату.

Що маємо, які висновки? Слава Юбікам, ми отримали чудесну гру, яка змусить тебе згадати дитинство, а помірна хардкорність не вбереже домашній ґеймпад від негарантійного потрощення. Тому, якщо коротко Реймон Оріджинс – це гра, яку повинен мати кожен. І не забувай, що її варто купити у стімі чи деінде, щоб розробники змилостивилися і на ПК, ще якийсь консольний проект портанули.