Чим хороші інді-ігри, так це тим, що вони створюються не для мас. Над ними немає прагматичного видавця, котрий щосекунди пхає свого носа у процес розробки, порушуючи  ідею, концепцію, яку до нас в першу чегру хотіли б донести розробники. І завдяки цьому інді-ігри незмінно тішать нас своєю самобутністю і аутентичністю. Хоч вони і не яріють реалістичною графікою, не хизуються крутим онлайн-режимом, але не ставлять собі за мету стягнути з бідолашних ґеймерів якомога більше «Франків». А  якщо вже за справу взялись направду геніальні розробники, такі, як працівники датської компанії Playdead, то кінцевий продукт просто зобов’язаний бути шедевром. Саме так можна по-праву назвати гру Limbo.

Отож не дивно, що гра швидко знайшла собі місце у теплих ґеймерських серцях, попутно заробивши 90 нагород, деякі ще до офіційного релізу. Хто не знає - Limbo вийшла ще рік тому на Xbox, і лише тепер її портовано на PS3 і PC. Розробники подбали про те, щоб у їхнє «чудо» побавилися якомога більше людей.

Дорога туди і … тільки туди.

«І що в ньому чудесного?», - запитаєте ви.  А те, що герой живий. Не так «живий», як інші ляльково-реалістичні персонажі комп’ютерних ігор, а як ми з вами. По-справжньому. Йому довіряєш, бачиш людський сум у світлих очах. Очах, які вселяють надію, попри темний і страшний світ, які кваплять іти далі, минаючи пастки і небезпечних мешканців Лімбу.  Зрештою, ці очі змушують-таки дійти до мети.

А яка мета у гри, сюжет якої можна помістити в одне речення, а ігровий процес розтягнути на 3-4 години? Її ми дізнаємось лише тоді, коли дійдемо до самого кінця. А доти нам не залишається нічого ліпшого, як йти вперед і  далі, туди, куди є тільки один хід.

Тільки не здавайся

Подається гра не стандартно. Ніяких тобі меню, заставок чи емблем компаній. Починається вона одразу, після того як ми двічі клацнули на ярлик.  Нас огортає тиша. Тобто не зовсім тиша - шум, але сприймається це саме як тиша. Темний ліс і… все. Більше нічого не відбувається.

Що робити? Саме тут проявляється головна властивість ґеймплею – пробувати. Адже коли нам набридає  чекати, ми з надією починаємо тицяти кнопки. Вуаля! Перша головоломка пройдена. І далі буде так само. Коли вже здаватиметься, що виходу ніякого немає, в голові промайне геніальна ідея. І, озираючись назад, тільки дивуєшся, як же все насправді було просто і логічно. А загадки дійсно «правильні». Не якісь там «подіяти кришталевою сферою на дверний замок, щоб кабачок випав». В розв’язуванні головоломок  герою допомагатимуть різноманітні ящики, важелі, канати, з якими необхідно взаємодіяти.

А щодо управління? Воно, як для гри портованої з приставки, на диво зручне. Ба, тут взагалі 4 клавіші: три для пересування і одна для дії. До слова, нам нададуть здоровенний  калейдоскоп для різної взаємодії з головним героєм. Від пересування  колод і капканів до нестерпних гусениць і фокусів зі зміною гравітації.  Просто дивуєшся, чому вона не стала такою хардкорною як Super Meat Boy, де треба було все до міліметра підбирати. Хоча тут також є моменти, де потрібно вчасно перестрибнути циркулярну пилу, або вибігти з тунелю, допоки все не затопило. Але більшість загадок все-таки базується на спокійному, вдумливому вирішенні - методом проб і помилок. Тож не обов’язково опускатися до чітерства і шукати в інтернеті проходження. Розгадка згодом сама прийде, варто тільки дати мізкам перепочити.

Чорно-біле кіно

І яка тут особливість, де родзинка? Хіба в тому, що кожну перешкоду можна програвати багато-багато разів. Нас не обмежують в спробах. Але вже за кілька ігрових рівнів, ви повстанете душею проти того, щоб десь там щось не вийшло з першої спроби. Гра просто ідеально передає відчуття відповідальності за головного героя. Життя маленького хлопчика в наших руках. І коли він помирає, виникає невмолиме бажання відвернути погляд від екрану і затулити вуха. В деяких іграх, таких, як Dead Space, нерідко доводиш головного героя до смерті, щоб подивитись детальну анімацію. Та тут все по-іншому. Мало того, що адреналін зашкалює, коли хлопчик, зітканий з чорноти потрапляє у нову пастку, так ще й спина вкривається сиротами, на що мало який хоррор-фільм здатний.

Все правильно. Світ зроблений в чорно-білих тонах і сам чоловічок – вугільно-чорний, лише очі видають в ньому людину. І коли його розриває на маленькі темні шматочки, уява сама домальовує і колір крові, і відірвані кінцівки, і нутрощі.  Чорт забирай, та жодна гра з найреалістичнішою графікою не спроможна таке передати.

І яка ж музика, по-вашому, повинна грати на тлі? А от немає  у Limbo музики. Є лише звуки. Це тільки підкреслює, що світ мертвий, мовчазний, як і головний герой, від якого можна лише іноді почути засапане дихання. Середовище часто заповнюється химерними звуками: проломленим під ногами склом, ввімкненою циркуляркою, биттям серця здоровенного павука.  Все це розчиняється відлунням в шелесті листя, в роботі різних механізмів, в сурмах ворожих місцевих жителів. Чого тільки вартий підводний ефект, коли по своїй необережності ми тонемо у воді.

Невимовно приємно дивитись, як, зрушена кроками головного героя, колишеться трава і сиплеться каміння. Як він розгойдується на ланцюгу, або обманює комара, щоб потім покататись на ньому. Анімація в грі реалізована на «відмінно».

Близько до кінця

Хіба в грі немає мінусів? Як вже згадували – вона короткотривала. При повторному проходженні, а воно обов’язково буде, ґеймплею вистачатиме на годинку-півтори. І атмосфера помітно підсідає в другій половині гри. Але повірте, Limbo – це не гра заради гри, а витвір мистецтва. Нею треба милуватись, вивільняти якомога більше емоцій, хвилювань, віддаватись повністю. Тільки тоді вдасться наблизитися до відчуття ейфорії, просякнувши нею наскрізь.

Звісно, хтось буде маніакально сміятись, щоразу, коли хлопчика чавитиме прес. Комусь забракне мотивації. Деякі плеканці сучасної графіки, вимагатимуть різнобарв’я світу (добре, що не вигляду від першої особи). Однак зіграти варто кожному, чи хоча б посидіти збоку і подивитись, як грає інший. Хоча б для того, щоб побачити найчистіше і найяскравіше світло. Світло в його очах.

Кмітливий і освічений ґеймер (який вивчав зарубіжну літературу), мабуть, помітив дивний зв’язок назви гри зі світом «Божественної комедії» Данте. І не тільки тому, що герої обох витворів прокидаються в лісі. За Данте: Лімб – це світ, в якому перебувають душі нехрещених дітей і праведників, які жили до Христа. Чи мало б це означати можливе продовження, і що воно відбудеться у наступному колі пекла? Сумнівно. Цей проект - сінґл. Повністю завершений і підкріплений підписами авторів з Pleydead. Шедевр.

Відеоогляд