Сварки сварками, а переможця визначити потрібно. На цей раз спільнота активніше голосувала, проте переможець, ще не визначився. Два блоґи назбирали одинакову к-сть голосів і зараз розгориться боротьба саме між ними...

Вже близько до другої перемоги поспіль

Dude_01

Скеля

Я вибачаюсь, якщо є орфографічні помилки. Моє натхнення пробудилось після оповідання "Корчма" з книги Сновиди.

Це було дуже давно... Дуже давно...

Це історія про українського героя, ім’я якого вже давно втрачене і забуте. Всі літописи, що мали згадку про нього вже давно втрачені...

Одного світанку, коли сонце лише трохи визирало з могутніх гір Закарпаття, зі старої хати вийшов старий козак. У селищі, близь якого розташована його хата, він відомий як «мудрий» . Всі його так називали, бо знав відповіді на всі запитання, знав багато різних історій, володів декількома мовами тощо. Він мав жалюгідний вигляд. Носив старезний, брудний і пошарпаний одяг. Мав довге волосся, вуса до плечей, а пишні брови прикривали його змученні та стомлені очі, що побачили навіть більше ніж треба.

Вийшовши з хати він зробив глибокий подих чистого повітря, сів на холодний камінь, і підвевши очі до неба запалив люльку. Його спокій потурбували діти, що гралися у козаків та ляхів. Діти бавилися дуже гучно, але козак не звертав увагу на їхний галас. Їх було четверо. Чотири хлопчиків років по десять. Вони не були стурбовані жодним проблемами, так як вони лише починали свій життєвий шлях.

Діти підійшли до старого і один з них, найстарший Павлик, заспокоївши інших заптав:

-Діду, а це ти «мудрий»?

-Можливо і я. А тобі навіщо? – відповів козак, посміхаючись.

-Ми хотіли вас спитати, - сором’язливо спитав Павло.

-Тож питайте. У мене часу багато.

-Мій прадід Степан, розповідав мені про одного козака, що врятував багато життів, а сам зник, як привид. Ще прадід розповідав як боровся з ним пліч-о-пліч. Казав, що такої сили за все своє життя не бачив.

Козак прихмурився, провів рукою ко довгих вусах і сказав:

-Щож... І я знав цього козака. Якщо цікаво, сідайте ближче.

-Авжеж цікаво! – голосно відповіли діти.

Павло наказав сидіти тихо, бо так цікавіше слухати буде.

Дід притушив люльку і почав розповідати...

Давно це було. Тоді ще ваші батьки дітьми були. А кляті ляхи все жити заважали. Матір-землю рідну поцупити бажали. Наші воїни клали свої життя на просторих полях битви. Бувало ми пермагали бій, бувало і навпаки. Але ніколи браття козаченьки, не програвали бій, у якому був Він – Скеля. Не дарма його так звали. Справжнього імені та його роду нізнав ніхто, навіть він сам.

-Мудрий, мудрий! – голосно перебив розповідь наймолодший з хлопчаків.

-Що трапилось? – з щирою посмішкою запитав старий, дивлячісь у його великі дитячі очі.

-Чому його звали Скеля?

-Я продовжу, - тихо відповів.

Призвисько Скеля повністю відповідало його зовнішності та сутності. Плечі були завширшки з довгу шаблю, зростом був з шибиницю, в очах горів вогонь, ці очі не знали страху, чуб і вуса були чорніші золи, а голос схожий на гром. Він постійно мав бри собі свого меча. Цей меч був гостріший леза і важчій за кувалду. Тримаючи його в одній руці міг розколоти камінь навпіл. А в бою міг сотні ворогів покласти. Його тіло було покрите шрамами, що розповідали скільки битв він пережив.

Близько він не з ким не спілкувався. Міг зайти до корчми та випити чарку другу перченного зілля і швидко піти. Бо людей не любив. Проте на захисті рідний земель у пильності та вправності рівних йому не було. 

І одного зимнього вечора. На наші землі напали. Це був не просто загарбницький напад... Важко було повірити у цю кількість ляхів, що із гнівом летіли до міст наших рідних. В полон нікого не брали, нікого не щадили. Була різня...

Ворог угрупувався в величезний ряд і йшов винищувати далі. Скільки людей загинуло...

Козаки були не готові прийняти бій. Окрім самі знаєто кого.

Скеля вийшов на зустріч ворогу. Він йшов прям у ворожий вирій. Сам, без коня. Лише він, його меч і його головна зброя – козацький дух. Полководесь війська наказав зупинитися.

Тим часом наші воїни готувались до бою. Скеля виграв багато часу для них, але дарма. Чому? Слухайте далі...

Полководець зліз з коня і пішов до Скелі. На ламаній українській, він голосно звернувся:

-Та хто ти такий? Це що пастка, чи жарт? Ти один вийшов проти нас? Тобі життя не шкода? Добре-добре... Послухай собако, я дарую тобі життя. Приклади свою голову до моїх ніг і проси бробачення, тоді відпущу.

Скеля і оком не ворохнув. Він схилив коліно, взяв жменю землі, приклав ії до лоба і тихо промовив:

-Прощавай.

Не пройшло і секунди, як голова полководця лежала на землі. Війско з бісівським криком летіли та Скелю. Кров тисячи ляхів окроплювала його меч. Не переводячи подиху він знищував ворога одного за іншим. Бійка була дуже довгою. Військо не йшло далі, бо бажало помсти за свого лідера. Коли цих чортів залишилося декілька десятків, тіло цьго могутньго воїна було виснажене. Тіло виснажелось, а дух горів ще дужче. Скелю проштрикнуло десять списів. Його зкип’ятіла кров лилася дужче і дужче, а тіло було понівечине настільки, що не вцілів жоден м’яз. Проте він не зрушив. Він голосно закричав, так, що відряд козаків за тесятки верств чули. Коли вони прийшли на поле битви там не було життя. Жоден з ворогів не вцілів, а Скелю після цього ніхто ніколи не бачив...

Ходили і ходять чутки, що він загинув, або в полон забрали. Правди ніхто не знає...

Старий козак закінчив свою розповідь гіркою сльозою, що повільно зтікала з його зморшкуватого обличча. Вони мовчки покинули його на самоті. Діти аж до його сметрі, кожного дня носили старому їсти. Він був радий кожній скибині хліба і кожному ковтку молока.

Козак помер у день жахливого нападу ляхів, що відбувся багато років тому. Це була його друга смерть...

__________________________________________________________________________________

Із своїм роздумом про "хардкор" протистоїть "Скелі"

Олександр Шаров

Хардкор ще живий?

Мені дуже подобається гра Super Meat Boy. Але більшість моїх друзів не розуміють і не розділяють мого захоплення цим проектом, кажучи, що гра не цікава, а 2D графіка ще більше відштовхнула їх,

але не це головне, більш за все мене насторожило їх висловлювання про складність, ніби, проходити один рівень пів години, враховуючи те, що в ідеалі його можна проскочити за тридцять секунд - це перебір. Я був здивований, адже саме від цього я отримував задоволення у Super Meat Boy. Проходячи складні рівні SMB, я точно вмру не менше п'ятдесяти разів і потрачу мільйони нервових клітин, але все таки коли мені вдасться пройти ще один неймовірно складний рівень, мене охоплює велечезна радість, таких емоцій я мабуть не отримував у жодній іншій грі і як на мене у цьому і полягає фішка хардкорних ігор. А коли мої друзі сказали мені що їм не подобається м'ясний хлопчик, я задумався над питанням: невже хардкорних гравців, які проходять ігри на високих рівнях складності залишилося так мало, чи може так бути, що хардкор помер?

Спрвді, зараз дійсно важкі ігри, зустрічаються не так часто, в основному ігри такого рівня складності роблять інді розробники, складні комп'ютерні ігри часто не цікавлять розробників великих проектів. Творці ААА - тайтлів, бажанням заробити якомога більше грошей на своєму творінні орієнтуються на казуальну аудиторію, а не на любителів важких ігор, тому що їх завідомо менше. Ми досить часто чуємо від розробників слова про те, що вони не будуть робити своє творіння надто складним, щоб не відлякувати основну массу потенційних покупців. Це явно свідчить про те, що хардкорних гравців значно менше ніж казуальних. І мені чомусь здається, що їх буде ставати дедалі менше. Адже куди легше відчути себе класним геймером, вбивши рядового боса на мінімальному рівні складності, ніж пройти повністю той самий Super Meat Boy.

Голосування продовжиться до неділі, цього тижня