Привіт усім. Я нещодавно приймав участь у конкурсі писак и він зачепив мене не на жарт. Конкурс закінчився, а бажання творити (пафос!) залишилось. Тому я продовжив свої експерименти з написанням фафиків, і деякі буду викладувати на забаву публіці. Конструктивна критика вітається - я завжди шукаю свої слабкі місця.

№1. Dead Space.

Космос великий. Дуже великий. Якийсь вчений, коли його попрохали описати космос, відповів, що космос – це безодня, в якій ми знаходимось. Це важко зрозуміти на Землі. І це особливо виразно розумієш, будучи сам-на-сам з цією безоднею.

З роздумів мене висмикує голос Еллі:

- Шлюз знаходиться на іншій стороні. Мабуть, галерея була підірвана у спробі ізолювати цю частину станції.

- Яка відстань?

- Точно не скажу. У безповітряному просторі вгадати відстань дуже складно. За схемами два-два з половиною кілометру. Відстань невелика, але...

Але. А все було так добре.

- Справа в тому, що один з генераторів ЕМ-бар’єру був розташований у галереї.

- Тобто, якщо я спробую подолати цей простір з увімкненими системами ІКСа...

- ...то навіть вилучити тебе з його залишків буде вельми складно. Хоча для тебе вже не буде ніякої різниці.

Навіть якщо всі системи будуть вимкнені, є аварійне життєзабезпечення – невеликий патрон з перекисом літію. Надовго його не вистачить, але хвилин десять він протримається. Потрібно лише розігнатися на цій стороні і загальмувати на іншій. А, і не забути помолитися за те, щоб термоізолюючий контур витримав кілька хвилин на прямому випромінюванні без циркуляції. Багатенько чудес ураз.

Якщо цілевказання різаку не бреше, я зорієнтований на шлюз. Тепер, ще раз переглянути усю послідовність дій:

• ввімкнення прискорювачів – 3 секунди

• аварійне вимкнення системи

• дрейф – 300 секунд

• аварійне перезавантаження – 10 секунд

• гальмування

Момент дрейфу буде найнебезпечнішим. Будь-яка помилка у часі, і мене розвезе по шлюзу. Потрібно рахувати повільно, не поспішати, але і не збитися. Холодна голова та тверезий розрахунок – запорука виживання в космосі. Він не вибачає помилок.

Один.

Різко сичить виходячий з отворів прискорювачів газ.

Два.

Рвані стіни розтрощенної галереї почали розходитись, як бутон велетеньської квітки.

Три!

Темінь. Абсолютна темінь. Тільки крізь вузькі, як бійниці, прорізи в шоломі я можу розрізнити тьмяне блискотіння далеких зірок.

Чорт! Я забув, що потрібно лікувати. Один, два...

Скільки часу я згаяв? Секунду, дві, десять? Але це не має значення. Будь-які виправлення зараз лише ще більше заплутають мене. А час іде.

Десять, одинадцять...

Мабуть, тільки у космосі може бути так тихо. Єдине, що я чую – це власне дихання та сердцебиття. І ще в вухах дзвенить - але може це лише здається?

Тридцять чотири, тридцять п’ять...

Ніколи не усвідомлював, що ІКС настільки тісний. В повсякденній роботі його навіть і не помічаєш, за десятки років він став мені як другою шкірою. І тільки зараз усвідомлюєш, як з другої шкіри він дуже швидко може перетворитися на першу труну.

Шістдесят дев’ять. Сімдесят...

Дзвін все гучніше, він забиває усі інші звуки та заважає рахувати. Я пробую рухнути рукою, але ледве можу ворушити пальцями - схоже, що майже всі дії у ІКСі потребують посилення за допомогою сервоприводів. Добре, що перезавантаження не потребує фізичних зусиль.

Дев’яносто дев’ять. Сто. Сто. Сто...

Чорт. Майже збився. Тепер це вже сто один... чи сто три?

Майже повна сенсорна ізоляція викривляє почуття часу. Якщо б я не рахував, то мог би присягнути, що пройшло якнайменьше хвилин п’ятнадцять.

Сто шістдесят дев’ять. Сто сімдесят.

Трудно дихати. Невже патрон так швидко закінчився? Ні, не може бути, вони розраховані на п’ятнадцять хвилин. Це мені лише здається. Треба угамуватись...

Двісті двадцять, двісті двадцять один...

Який же шолом тісний. Як і увесь костюм. Здається, він повільно стискається і стискає мене, витискуючи повітря із легенів, і ось-ось розчавить... Ні! Це лише мені здається! Не піддаватись, ні в якому разі не піддаватись паніці. Це вірна загибель.

Двісті вісімдесят. Двісті вісімдесят один.

А може, я вже помер? Я прорахувався і все що я почуваю - це агонія мого вмираючого мозку. Але, тоді я повинен ніколи не дорахувати до кінця, тому що тоді ілюзія розпадеться. Я повинен продовжувати.  Це єдиний спосіб дізнатись...

Двісті дев’яносто дев’ять. Триста!

Світло моніторів шолома сліпить очі, але я бачу! Я увійшов у розірваний вхідний порт шлюзу швидше, ніж розраховував, і відхилився від центру, але я дихав, а отже, вже був у зоні досяжності генераторів бар’єру цього блоку. На гальмування залишилось ще метрів шістдесят.

Удар був такої сили, що я був впевнений, що щось собі зламав. Але всі кінцівки слухались мене, і в одному я був вже впевнений: цей біль не був фантомним. Я живий.

- Айзек, що там в тебе? Айзек?

- Усе добре, Еллі. Я живий.

Я.

Живий.

Приємного читання.