Alexander Fomichov - Надія

З роздумів мене вириває голос Кортеза.

- 5 хвилин, командоре.

Отже, майже на місці. І судячи по тому, як човник мотає із сторони у сторону, якщо приземлення буде включати в себе падіння з висоти лише п’яти метрів, це можна вважати везінням.

- Усі готові? Джавік? Ліара?

- Я готовий до зустрічі з моєю долею, командор.

- Не занадто фаталістично?

- ...але ті хто встануть у нас на дорозі зустрінуть її першими.

Голос Джавіка - рівний, спокійний. Як і завжди. Він ніколи не кричить, не підвищує голоса, взагалі не виражає будь-яких емоцій. Лише той, хто дуже добре його знає може помітити ознаки бурування почуттів за поглядом його розкосих чотирьох глазів.

Він ніколи не був компанійською особою, але після інциденту на Тесії, мовчання стало його основним засобом спілкування. Поразка відбилася на ньому особливо тяжко, і, як мені здавалось, вважав що провина лежить на ньому. Джавік був вибагливим до інших і безпощадним до себе, в його кодексі честі поразка була не тільки і не стільки соромом... Це була зрада.

Мовчання, тяжке та задушливе, було перерване Ліарою.

- Ти не повинен себе докоряти (як вона здогадалась?) Якщо бути чесною, це  наша провина. Якщо б ми не приховували наявності маяку, якщо б ми дістались до храму швидше, якщо б... Але все сталось так як сталось, і цього не зміниш. Нам, органічним істотам, властиво робити помилки. Але ми на них вчимось і адаптуємось. В цьому наша сила.

- Помилки? Що ти в цьому тямиш, асарі? Тобі доводилось втрачати?

- Ти сам знаєш, що я втратила. Ти сам був там, ти все бачив - можливо, краще, ніж я -

- На що ти натякаєш?!

- Ні на що, зовсім ні на що! На що я, примітивна асарі, можу натякати  веломудрому протеанцю?!

Усе сталось миттєво - я не встиг зупинити їх. Рука Джавіка рухалась так швидко, що її неможливо було побачити - але буда зупинена посеред руху долонею Ліари. Десь секунду вони стояли так, як бійці у клінчу посеред спарингу, а потім повільно розняли руки. І лише на мить я бачив - або мені здалось - як очі Ліари перетворилися на віконці у беззоряне небо.

Здавалось, пройшла вічність з моменту, коли мовчання було перерване знову.

- 60 секунд.

- Отже, ти...

- Так.

- Два роки? При тому, що ви можете жити більше...

- Так.

- Як?

- Як і усі органічні істоти. Надія. Вона є в кожному, потрібно лише знайти її в собі.

- Але... Скільки можна існувати, підтримуючись однією лиш надією?

- Стільки, скільки потрібно. Десять секунд. Хвилину. Годину. День. Рік. І якщо цей день не принесе поради, завжди буде наступний. Точніше, був...

- Буде. Обіцяю. Спасибі, ас... Ліаро.

Ліара лише посміхнулась у відповідь.

На сторінку конкурсу